Як Володимир Мономах відгукувався про Чернігівські землі

Володимир Мономах у своєму "Повчанні" під 1094 роком розповідає про те, як після восьми днів поєдинків з військом Олега Святославовича і половцями, котрі обложили Чернігів, він "пожалівши християнські душі і села, що горіли, і монастирі", залишає Олегові його місто: "І вийшли ми в день святого Бориса із Чернігова, і їхали крізь полки половецькі з дружиною близько ста мужів, і з дітьми, і з жонами. І облизувалися вони на нас, як вовки, стоячи й дивлячись од перевозу через Десну, і з Болдиних гір. Бог і Святий Борис не дали їм мене в користь..."

В цьому запису уперше задокументовано згадування про дорогу, що здавна тягнулася із Дитинця під Болдиними горами, так чи інакше співпадаючи з вулицею Підмонастирською — теперішньою Льва Толстого. Ця дорога вела і до Іллінської церкви, і далі, роздвоюючись, на Київ та, через перевіз, в Задесення, зокрема, і в Переяслав, куди їхав тоді Мономах.

А за століття до того, певно, саме цією дорогою йшли чернігівці до озера в теперішньому Святому гаю, де, на думку Філарета Гумілевського, прийняли хрещення.
Обабіч цієї дороги в різні часи селилися люди, діяли навіть ремісничі виробництва, що стверджують археологічні до¬слідження. Проте уперше забудова вулиці постає на "Абрисі Чернігівському" 1706 року.

Свою назву Підмонастирська перейняла від Слецького монастиря — найдавнішої чернечої обителі міста. Виникнення його пов'язують з іменем князя Святослава — сина Ярослава Мудрого.

Як відомо, 1068 року він розгромив біля сучасного Седнева вдесятеро більше від своєї дружини військо половців. А не¬вдовзі, каже легенда, виїхав на полювання і неподалік Чернігова побачив у лісі на дереві ікону Божої Матері, яку й сприйняв як подяку Господню за порятунок землі Руської від степовиків.

Отож і звелів заснувати тут монастир, котрий назвали Єлецьким, оскільки тим деревом, на якому явилася князю ікона, була ялина, тобто "єль".

Перша монастирська церква була, очевидно, дерев'яною, але за кілька десятиліть після смерті Святослава на її місці звели мурований Успенський собор, що височить і нині. Храм зазнав руйнувань татаро-монголами, відновлювався упродовж століть, за польської доби в ньому, як і у всьому монастирі, господарювали уніати.

У 1670-1676 роках зусиллями архімандрита Іоаникія Галятовського собор набув барокового завершення, а невдовзі з південного боку до нього прибудували усипальню Лизогубів, в якій 1698 року поховано чернігівського полковника Якова Лизогуба.

 В Успенському соборі також поховані чернігівський полковник і наказний обозний Війська Запорозького Василь Дунін-Борковський, переяславський полковник Леонтій Полу¬боток — батько Павла Полуботка.

З Єлецьким монастирем пов'язані такі імена відомих церковних діячів і письменників, як Кирило Ставровецький, який у 1646 році видав тут першу друковану в Чернігові книгу, Феодосій Углицький, Дмитро Ростовський.

Тривалий час продовженням Підмонастирської була вулиця Іллінська — тепер Гліба Успенського. Назва її пішла від Іллінської церкви — ще однієї перлини давньоруської архітектури домонгольського періоду.

Поруч з нею — знаме¬ниті Антонієві печери, будівництво яких у 1069 році розпочав Антоній Печерський, уродженець Любеча, один із засновників Києво-Печерського монастиря.

Церква і печери започаткували комплекс великої чернечої обителі, котра наприкінці XVII століття доповнилася Введенською церквою та величним Троїцьким собором, збудованим на кошти гетьмана Івана Мазепи, а згодом і 58-метровою п'ятиярусною дзвіницею. Ці споруди й досі залишаються неповторним архітектурним ансамблем міста.

Ці стіни бережуть в собі пам'ять про Чернігівські Атени — товариство богословів, філософів і поетів, що зробило знач¬ний внесок в тогочасне українське духовне життя, культуру і літературу.

Архієпископ Лазар Баранович об'єднав у Атенах ціле гроно талантів: Іоаникій Галятовський, Іван Величковсь- кий, Лазар Крщонович, Дмитро Туптало (Ростовський), Іоанн Максимович... Тут із 1679 року діяла друкарня, в якій поба¬чили світ десятки книг духовної, полемічної, художньої літератури.

Упродовж більш ніж тисячоліття це високе плато над заплавою Десни є унікальним некрополем — від язичницьких курганів Гульбище і Безіменний до могили Невідомого солдата часів Великої Вітчизняної війни.

Сюди, на вічний спочинок, вулицею Підмонастирською пролягли і останні шляхи письменників Опанаса Марковича, Леоніда Глібова, Михайла Коцюбинського, дипломата Григорія Щербини.

Загалом, історія Підмонастирської та прилеглих до неї вулиць і провулків, що туляться до Болдиних гір, а з боку Десни углибають в зелені садів, особлива, позначена і помітними подіями, і долями не одного покоління лісковичан.

Тутешні старожили ще не забули з розповідей батьків і дідів місце, де понад століття тому стояв пивоварний завод чеха Йосипа Вондрака, що славився "Пльзенським", і "Кульмбахським", і "Мартовським", і "Чорним" сортами пива.

Розкажуть, де мешкав купець першої гільдії, почесний громадянин міста Олександр Цвєт, нащадки якого й досі живуть на Лісковиці. Покажуть, де стояла циганська кузня. А "чайну школу" (з неї почалася теперішня школа № 4), яку відкрили у 1906 році в колишній чайній, і показувати не треба — будинок стоїть і досі. Через вулицю — будівля синагоги, що теж збереглася.

Ближче до Троїцької гори привертає увагу будинок з "ляльками" купця Чир'єва, в якому під час останньої війни була явка підпільників-антифашистів.

Біля четвертої школи у звивисту Підмонастирську вливаєть¬ся пряма і широка вулиця, з якої відкривається чудова панорама Успенського собору.

І вулиця, звісно ж, називалася колись Успенською (із 1927-го — Південна, тепер Антонова-Овсієнка).
На цій вулиці не можна не помітити величезного старого ясена. Поруч такий же старий будинок (№52) із бронзовим барельєфом та меморіальною дошкою, що зазначає: тут живі творив український поет Микола Антіох-Вербицький (1843- 1909). Ще в юні гімназичні роки він опублікував свого першого вірша в "Чернигрвских губернских ведомостях", а дев'ятнадцятирічним студентом, разом з Павлом Чубинським і Тадеєм Рильським, написав відомі вже півтора століття рядки "Ще не вмерла Україна", яким судилося стати національним гімном українців.

Все своє життя він присвятив викладанню словесності, що¬правда, аж три десятиліття — через неблагонадійність, далеко від рідного міста — в Рязані та Орлі.

Серед його учнів були видатна українська актриса Марія Заньковецька та російський письменник Леонід Андреев. Лише на схилі літ повернувся додому, в батьківський дім на Лісковиці. Тоді ж і посадив цього ясена.

Тут, в оселі Вербицьких на Успенській, в різний час бували революціонер Дмитро Лизогуб, письменники Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Володимир Самійленко, художники Іван Рашевський, Григорій Коваленко, Георгій Нарбут, Михайло Жук, історик Вадим Модзалевський.

Тут якийсь час жив український поет Микола Вороний (1871-1942), одружений з дочкою Вербицького.

В цьому будинку народився їхній син Марко Вороний (1904-1939), котрий також став поетом, виношував задум написати повість із життя Лісковиці, про що зізнавався Максиму Рильському.

Неподалік зберігся ще один поважного віку будинок (№46), який не можна не згадати. Поет Іван Коваленко (1918-2001) залишив про нього такі рядки:

Старезний дім стоїть поміж акацій,
Вони високі, жилаві, стрункі, їх сонце позолочує уранці,
А дім хоронить спогади гіркі.

На зламі минулого і позаминулого століть тут жив Мико¬ла Шевель, близький товариш поета Володимира Самійлен- ка по роботі в губернській земській управі. Його дочка Віра (в заміжжі Пустосмєхова) працювала в статистичному бюро при цій управі — поруч з Михайлом Коцюбинським. В цій оселі була одна з найбільших в Чернігові приватних бібліотек, у світлиці висів портрет Тараса Шевченка. Найщиріші стосунки в ЇЇ мешканців були з сусідами — Вербицькими і Вороними. Часто приходив сюди юний Ігор Юрков (1902- 1927), котрий жив з батьками неподалік — на Глухій (тепер Лісковицькій, 9).

Чудовий російський поет, безмежно зако¬ханий у старшу дочку Пустосмєхових Олену, він рано пішов із життя, а його поезія прийшла до читача лише через десятиліття.

А в ній — Лісковиця: зі своїми садами, монастирськими мурами, із пасіками і бузками, сонцем і Десною. Як у вірші "Перед грозой":
Дай взойти мне на твой балкон.
Звезды падают в сено кузнечиков.
В духоте наплывают свечи.
Тяжело, не явь и не сон.
Наяву ты живешь иль в бреду?
А вокруг, навалясь на крыши,
Кто-то двигается, кто-то дышит,
Зажигая спички в саду.
Вот осветит ледник, вот внизу Стогов и кустов беседу.
И возы, громыхая везут
Наше счастье, да все не доедут...

Молодша Пустосмєхова, Ірина, перед Другою світовою вій¬ною стала дружиною вчителя і також поета Івана Коваленка, котрому теж випала тяжка доля.

У 70-і роки він був репресова¬ний за свої патріотичні вірші і відбував покарання з такими відомими дисидентами радянських часів, як Іван Світличний, Валерій Марченко, Ігор Калинець, Володимир Буковський, Се¬мен Глузман. До кінця днів зберіг поет любов до цього зачаро¬ваного куточка чернігівської Лісковиці.

Вулиця Іллінська (нині Гліба Успенського) відома насамперед колодязем, який, згідно з легендою, викопав тут ще Ан- тоній Печерський, коли влаштовував неподалік печерну обитель.

І тому вода в ній цілюща, помічна від багатьох хвороб. Особливо на Хрещення, Великдень і на Іллю. Багатьох чернігівців, кажуть, врятував колодязь у війну, коли німецькими бомбами було зруйновано міський водогін.

Вишиковувалися тут великі черги. Діти, жінки, старенькі... Траплялося, від довгого стояння люди не витримували і втрачали свідомість. Гриміли перекинуті відра, і хтось із натовпу кричав: "Води!" Бідоласі змочували водою обличчя і він поволі приходив до тями.

Часто колодязь вичерпували до дна, відро з'являлося з каламутною водою наполовину з піском. Проте до ранку ко¬лодязь знову наповнювався чистою джерельною водою.

Та після війни він став комусь непотрібним, навіть хотіли засипати його. Відстояли Антонієву криницю черниці Троїцького монастиря, хоч і довелося походити по чиновницьких кабінетах. Вони ж замість гнилого дерев'яного зруба встановили бетонні кільця.

На цій же вулиці стоїть старий будинок, в якому у 30-і роки, коли почалися гоніння на церкву, жив благочестивий старець
Лаврентій (1868-1950) — схиархімандрит Троїцької жіночої обителі.

На цій вулиці народився і жив в молоді роки український історик Василь Дубровський (1897-1966). У своїх спогадах про перебування в Чернігові у 1924 році Михайла Грушевського він писав: "Коли другого дня ми помандрували з центру міста на Лісковицю, щоб одвідати Троїцько-Іллінський монастир і Болдину гору, повну поганських сіверянських курганів, М.С.Грушевський з родиною вступив до нашої хати (вул. Іллінська, 14), де моя покійна мама почастувала їх чудовим українським борщем і варениками зі сметаною.
 
М.С.Грушевському дуже сподобався старосвітський характер нашого невеликого дідівського дому, і те, що в хаті була старовинна ікона св. Миколи Мірлікійського, прикрашена вишиваним рушником і восковими квітами".

Инф.siver-info.com