Надзвичайні події на Сумщині в період німецької окупації

У статті розглядаються тематична і образна палітра літератури Сумщини періоду німецької окупації з метою дослідження літературного процесу регіону 1941-1943 років. Об'єктом аналізу є художні твори, надруковані у сумській пресі досліджуваного періоду. Через зіставлення творів періоду 1941-1943 та 1943-1945 років та визначення їх спільних та відмінних рис з'ясовуються специфічні особливості літературного процесу Сумщини періоду німецької окупації.

Однією з цікавих, але практично малодосліджених тем сучасної історії української літератури є літературний процес Сумщини періоду німецької окупації. Вивчення воєнного періоду в українській літературі сьогодні набуває особливої гостроти та актуальності, у зв’язку з тим, що відбувається всебічний перегляд історії України, намагання її осмислити без зайвої ідеологізації та різноманітних політичних штампів, розширення кола досліджуваних питань, відхід від старих ідеологічних стереотипів в оцінці подій, поява та розвиток нових концептуальних положень. Завдання істориків та філологів на сучасному етапі полягає в тому, щоб об’єктивно, виважено підійти до подій того часу, якомога повніше висвітлити сторінки в історії та літературі. Особливо це стосується періоду окупації України, і, зокрема, Сумщини.

В історії української літератури період Другої світової війни представлений радянськими письменниками, “які віддали за перемогу не лише талант, а й життя” [3, 48] та письменниками УПА – це “тип українського письменника, поета як діяча, що відроджуючи в собі шевченківський дух і традиції, свідомо скеровував свою творчість, а періодично і сам збройно боровся за неї” [3, 51]. Та постає справедливе питання: що відбувалося в літературному процесі у період німецької окупації. Поки що достатньої відповіді немає. Отже, важливим завданням на сьогодні є відродження історичної пам'яті, повернення з забуття тих, хто незаслужено був викреслений з історії народу.

У період німецької окупації у Сумській друкарні тиражем 10.000 екземплярів виходив літературний часопис «Український засів» (Ч. 1, Ч. 2, Ч. 3). У ньому можна побачити  поезію, прозу, критичні й наукові статті, рецензії, документи життя, хроніки.

22 червня 1941 року Україна стала ареною боротьби двох держав (більшовицького СРСР і гітлерівської Німеччини) за світове панування. На жаль, ця війна дуже часто перетворювалася на братовбивчу. Участь українців у бойових діях Великої Вітчизняної війни визначається тим, що вони повинні були вибирати один з трьох варіантів: боротися проти німців у складі радянських війська, боротися в лавах Української Повстанської Армії проти обох антиукраїнських режимів (більшовицького й фашистського), або ж боротися проти московсько-більшовицьких поневолювачів у союзі з німцями. З відстані часу, коли результати війни уже відомі, ці далекі роки сприймаються інакше, а тоді люди діяли у страшному воєнному хаосі. Відомий історик Тарас Гунчак писав: “Проблеми Другої світової війни з історичної точки зору із величезним розмаїттям учасників та жертв цієї війни є такими складними, що намагання звести їх до простої формули добра і зла, друзів і ворогів або правильних чи неправильних результатів було б надмірним спрощенням. Залишається багато білих плям, розуміння яких можна досягнути лише старанним та чесним дослідженням усіх наявних фактів” [12]. Велике значення в цьому має саме література, оскільки художнє слово всотує в себе почуття, настрої, емоції і думки людей, відбиває їх внутрішній світ, що дозволяє дослідникам зрозуміти і проаналізувати факти певного періоду, так би мовити, зсередини.

На жаль, на базі вже введених до наукової сфери матеріалів дуже складно, а інколи й зовсім неможливо відтворити процеси, які відбувалися на території країни, тим паче окремого регіону. У зв’язку з цим постає нагальна необхідність залучення до наукового обігу джерел, які раніше використовувалися дуже обмежено, фрагментарно та упереджено, або ж навіть сприймалися негативно. Ретельний та доскіпливий їх аналіз може значно розширити наше уявлення про події того часу в регіоні. До таких джерел, які дійшли до наших днів, вповні можна віднести пресу, що видавалася під час окупації на території Сумщини.

У цей період активно функціонували газети: “Сумський вісник”, “Визволення”, “Відродження”, “Голос Охтирщини”, “Більшовицька зброя”, “Зоря”, “Ленінська правда”, “Сталінський промінь” тощо. Вони були не тільки потужним та діяльним фактором ідеологічно-пропагандистського впливу на місцеве населення, але й наймасовішим засобом інформування про події місцевого життя. З більшою чи меншою періодичністю вони фіксували всі події поточного періоду, відбивали життя суспільства за минулий проміжок часу. Газети надають можливість відновити безперервну картину тих процесів, які відбувалися в нашому краї протягом 1941-1943, 1943-1945 років. На особливу увагу заслуговують художні твори, які несуть у собі подвійну інформацію: вони містять і опис певних подій, і ставлення до них, їх інтерпретацію авторами та видавцями преси.

Аналіз сумської преси періоду німецької окупації дає можливість розглянути специфічні особливості літератури того часу для дослідження літературного процесу регіону 1941-1943 років. Висвітлення цього питання і є метою даної статті.
Перша своєрідна риса пов’язана з авторами. Твори на сторінках газет представлені і такими визначними письменники, як Олександр Олесь, Платон Воронько, Леонід Полтава, Михайло Чигирин, Іван Багряний (під псевдонімом Сорок-сорок), і багатьма загадковими псевдонімами, які потребують ще свого дослідження. Наступна особливість пов’язана з жанровим спектром, межованим від громадянсько-патріотичної до інтимної лірики, від серйозних філософських поезій до саркастично-іронічних творів. Заслуговують на увагу літературознавців гумористичні поезії Я.Подича, лірика Мих. Чигирина зі збірки “З глибини серця”, психологічні новели Ан. Барила, саркастичні твори Анатоля Гака та Сорок-сорок, спогади С. Сапуна.

Чигирин М. З глибини серця. – Ромен. – 1943. – 31 с. (ДАСО. - Інв № 114)

Спостерігається наслідування творів Т. Шевченка автором поезій “Спустошені роки”, “Засни, синку” – А.Хуторянським. Цікаво, що простежуються певні паралелі між творами С.Сапуна та пізнішими романами Івана Багряного. Прикметним є також те, що саме у сумській окупаційній пресі (газета “Сумський вісник”) були вперше надруковані поезія Олександра Олеся “Матері” та нарис Уласа Самчука “Жінка”, які згодом стали широко відомими.

Різноманітною є й тематика творів даного періоду, в якій найбільшої уваги заслуговують теми війни, України, кохання, природи. Особливістю тогочасної літератури Сумщини є домінування теми, яка об’єднує авторів різних політичних та життєвих поглядів, – показ України, часто вільної, могутньої, щасливої. Звернення до теми кохання пояснюється прагненням вижити у найстрашніший період лихоліть і зневіри. Аналогічну функцію виконує і зображення природи та невід’ємної від неї людини. Також автори періоду окупації зверталися до різних філософських тем: добра і зла, буття і смерті, духовності, моральності, пошуку себе у світі, вибору життєвого шляху тощо. Великий інтерес становить образна палітра творів окупаційного періоду, своєрідність якої особливо уявляється у порівнянні з творами після окупаційного періоду. Не можна не помітити, що теми і образи у творах ідеологічно протилежних письменників аж занадто схожі. Перш за все це образ матері і Батьківщини.

До образу матері зверталися Олександр Олесь “Матері”, Валентин Франчич “Мати”, Василь Вільний “Воля”, Ан. Барило “Сини”, Улас Самчук “Жінка” (преса періоду німецької окупації), Микола Келін “Мати”; М. Федько “Вийшла мати виглядати”, К. Орільська “Мати” (преса 1943-1944 р. р.) та безліч інших. Адже образ матері є вічним у літературі, бо втілює найсвятіше, благословенне, божественне. І саме у воєнний час він набуває особливої актуальності. У творах досліджуваного періоду постає образ матері-мучениці, яка всіма силами намагається вирвати своїх дітей з полону смерті. Вона готова вічно чекати, чекати без надії, але чекати. “Говорять, що каміння на берегах морів, це – застиглі сльози матерів і дружин загинувших матросів і рибалок; говорять, що каміння на наших полях – це теж скаменілі сльози наших матерів і дружин, батьки й сини яких пішли назавжди... Надія – сильніша смерті. Може бути, вона і тримає нас усіх на світі, може вона і тепер кличе до життя серце старої матері, у якої більше нічого не залишилось!?” [4, 4].

Певним чином з образом матері перегукується образ Батьківщини. Наповнення цього слова залежить від епохи, у яку народився й у якій відбулося усвідомлення себе. Порівняймо поезію Г. Плоткіна “Пісня визволення”, сповнену ейфорії від того, що нарешті його Батьківщина звільнена від німецьких загарбників, заради чого не шкода віддати найцінніше – життя. У творі постає образ вільної, могутньої держави.

Із тьми, із руїни

До щастя і слави

Вставай, Україно,

Могутня державо [7, 2].

І вірш Василя Борового “Україні”, у якому образ вільної України постає у мріях і бажаннях поета. “На цій землі прожити вік не гостем” – такий наскрізний мотив поезії. Автор сумує за минулими часами козаччини і з упевненістю дивиться у майбутнє, бачачи незалежну державу Україну.

Мені не жаль, коли за тебе вмерти мушу.

Хоч тільки й слід мій – попіл слів моїх.

Та я хотів би в них вложити душу,

Чуттям гарячим напоїти їх [2, 26].

І хоча на перший погляд між ідейно протилежними поетами вбачається багато спільних рис, кожен відстоює свою правду, зображуючи різних вождів і не розуміючи однаковості своїх прагнень. Батьківщина в обох авторів фактично однакова.

Цікавими є ряд поезій, присвячених Тарасові Шевченку. У поезії даного періоду для солдат, для народу він є в першу чергу символом української нації, національної єдності, консолідації українців; символом поступу до внутрішньої свободи, чесності, правди, великої любові до людини. Тож знову і знову звертаються до мудрості Кобзаря поети воєнного періоду, шукаючи відповіді на свої питання.

Вже скоро вік, як змовкли гами…

Тарас умер. Та чи ж умер?

Не вмер, як в давності Гомер,

Містами, селами, лугами

З людьми ішов, іде тепер [5, 2].

У творах Сумщини періоду німецької окупації найпоширенішим є образ війни. Зрозуміло, що це зумовлено подіями того часу. Особливо цікавим цей образ є у порівнянні: у творах 1941-1943 років та 1943-1945 років. До першого періоду належать поезії Г. О. “Тремтять червоні спрути”, Г. Твердохліба “Веди ж нас, веди!”, В. “Остання ніч”, Леоніда Полтавця “Ми зберем золоті урожаї”, Мих. Чигирина “Смерть солдата”, “За Десною”, Василя Вільного “Воля”; прозові твори А. Барила “Краплина крові”, “Сини”, “Вікторія”, Миколи Олександренка “Життя”, Миколи Келіна “Мати”, А. Хуторянського “Руки” тощо. До післяокупаційного періоду належать твори М. Федька “Вийшла мати виглядати”, П. Чарського “Карабін”, Івана Майового “Тремти, Берлін!”, К. Орільської “Мати”, С. Наталіча “Вчителька музики”, ‘Тополі”, Леоніда Зеленіна ‘Ніна” тощо.

Війна постає як страшна руйнівна сила, яка нищить усе на своєму шляху: країни, сім'ї, долі, життя. Це звір, що з'їдає душі і серця людей. “Війна! Жертви! Так треба… Дійсно, скільки тільки може знести людина! Смерть ходила поруч кожного. Вона виривала з їхніх лав одного за одним, її ніхто, проте, вже не боявся, – звиклись і з цим страшним почуттям” [10, 3]. Жахливою війна є для всіх, незалежно від того, на чиєму боці людина. Кожен, хто бере участь у ній, відчуває біль, страждання, страх, відчай. Порівняємо вірш Михайла Чигирина “За Десною”:

Я пам’ятаю епізод,

що серце блискавкою вдарив,

коли наганами –

                         – “Впірьод!” –

в атаку гнали комісари.

Ішли… Ніхто не говорив,

бо зовсім духом занепали:

не їли – день, не спали – три,

і – цілий тиждень відступали [11, 7].

Та поезію Івана Майового “Тремти, Берлін!”:

Над Україною ми чули плач дитини,

І стогін жертв, і крик страшних руїн.

Могила неньки й згарище хатини

Нас кличуть грізно:– Швидше на Берлін [6, 2].

Почуття ненависті, бажання помсти, біль і відчай спільні для обох поезій. Мета і методи теж практично однакові.

Війна перетворює людей на звірів, бездушних, жорстоких, підлих, незважаючи на те, яку мету переслідують вони. Жодна найблагородніша ціль не виправдовує таких засобів.

Війна – великий гріх, злочин проти людей. Єдине, що рятувало душі – це кохання. Саме тому однією з поширених тем у літературі досліджуваного періоду є тема кохання. Це одна з провідних і ніколи не старіючих тем у літературі. Кохання – найсильніше почуття, що є в серці людини. Здатність до любові є мірилом людської душі. Це почуття, як ніяке інше, прагне висловлення. Ось чому кохання дуже часто дає поштовх до творчості, до самовираження. Саме воно збуджує поетів до написання прекрасних ліричних віршів. Письменники завжди черпали у коханні натхнення і творчу наснагу. Не були винятком і поети, які творили у важкий час війни. Зразками інтимної лірики літератури Сумщини періоду німецької окупації є вірші М. Солдатенка “В замисленні”, “Романс”;       Гр. Криниці “Усміхнись!”; Мих. Чигирина “Зломлена береза”, “Із грудей би серце вийняв”, “Я не спонукую тебе”, “Спогад”, “Я мріяв”, “Журба”, “Моя любов”.

Почуттєвість, романтизм, загадковість – поетичний зміст кохання у Михайла Чигирина.

…Так і хочу я лагідно

прихилитися колись,

щоб у коси, моя рідна,

мої кучері вплелись [11, 26].

Це лірична сповідь героя. Образ його дає уявлення про людину, відгороджену від бурхливих подій епохи, схильну до роздумів, мрій, самотності. Глибоко і зворушливо розкривається правда про людину: вона безмежна у самовираженні, у даруванні ніжності і доброти, якщо поряд є кохана людина. Поезія навіює певний настроєвий смисл, який залишається у свідомості читачів, перетворюючись на прекрасну музику.

Світлим почуттям живе ліричний герой поезії Михайла Чигирина “Моя любов”. Відчувається, що він закоханий палко, щиро, пристрасно. Тому й вириваються з грудей слова:

Я люблю вас любов'ю поета,

бо не вмію інакше любить,

і любов моя, наче тенета,

упіймала мене не на мить [11, 31].

Основна ідея цієї поезії – любов і повага до коханої людини. Зі своєю любов'ю ліричний герой “на Ви”, що свідчить про його ставлення до цього почуття як до священного дарунка долі.

Багато поезій присвячені нещасливому коханню. Насолоду від кохання нехай навіть нерозділеного, змішані почуття радощів і суму поет висловив у вірші “Я не спонукую тебе”:

Я не спонукую тебе

мене кохати примусово,

я тільки хочу, щоб слабе

забилось серце твоїм словом [11, 27].

Поезія – схвильований монолог, невпинний потік слів ліричного героя, що перебуває у стані високої психологічної напруги, афекту. Чому ліричний герой ніби боїться кохання? Можливо, це небажане для нього почуття, яке загрожує втратою спокою, а можливо, це передчуття якоїсь несумісності з коханою. Внутрішній конфлікт твору – це боротьба ліричного героя з собою, зі своєю пристрастю заради щастя коханої.

Сповнена відчаю і жалю поезія М. Чигирина “Журба”:

Коли на тебе подивлюсь —

із серця вирветься зітхання,

бо ти довірила комусь

мені обіцяне кохання [11, 30].

Ліричний герой переживає через нерозділене кохання та відчуття зради. Сум і зневіра тривожать його душу. Свої емоції він виливає за допомогою риторичних запитань, відповіді на які він і сам знає.

У художній манері Михайла Чигирина домінує така риса, як власне краса мистецького виконання. У чому красива довершеність їх виконання? Естетико-гуманістичний зміст інтимної лірики поета. Замилування красою і гармонією почуттів, гідне, поважне ставлення до людини, піднесення почуття любові до найвищого рівня духовності. Його поезія містить досить широкий емоційний спектр цього почуття – від його найвищої піднесеності, коли любов, здається, набуває ознак близької до божевілля навіженості, до більш спокійних, навіть пригасаючих станів.

Якщо спробувати вибудувати словесну поетичну модель світу М. Чигирина, то постане лексичний ряд абстрактно-умоглядних понять, звернених до понадчуттєвої суті: мрія, спогад, сон, радість краса, надія, ніжність, журба. Цікавими є метафори, якими рясніє поезія митця: “щоб у коси, моя рідна, мої кучері вплелись”; “у серці спогади, немов залізні цвяхи, вбиті люто”; “закохане серце палало вогнем любові, палкішої спеки”; “у серці спогади, неначе на Сулі бурхливі хвилі, які линуть усе різно” тощо.

Михайло Чигирин – поет (народився 1922, або 1923) з м. Ромен на Сумщині; примусово вивезений німцями на працю, загинув під час навантажування бомб у м. Білостоці 1942 року. Автор двох збірок поезій, що вийшли в Україні після втечі большевиків (назв збірок не вдалось встановити).

____________________________________________

Слово і зброя. Упорядник і автор біографічних даних Леонід Полтава. – Торонто. – 1968. – 145 с. - С.390.

Тож у інтимній поезії періоду німецької окупації провідними були мотиви високого, красивого, чистого кохання, незважаючи на бурхливі, страшні події, які вирували навколо. Саме це почуття допомагало вижити, залишитись гідною людиною, зберегти душу серед бездуховності.

Багато інших образів є цікавими для подальшого дослідження даних творів: образ долі, природи, смерті тощо.

Разом з тим зустрічаємо і такі твори, які викликають сміх, сміх крізь сльози, розчарування, з гірким присмаком фальші і страху. До такої категорії можемо віднести наступні поезії:

Гітлєру-визволителю

За волю і землю, за щастя мільйонів,

Що меч твій приніс у славетній борні,

О, рідний наш Гітлєр і Фюрер народів,

Україна пісню співає тобі [8, 2].

Уривки зі “Слова великому Сталіну від українського народу”

“Живи, Україно, навіки живи!”–

Це – стук наших серць і салюти Москви.

“Живи, Україно!”– і стала вона

Над гулом пожарів…Це – воля, весна…

І Сталін мільйонами радісних рук

Обняв Україну, вчорнілу від мук,

З чола її зняв він терновий вінець.

Вона ж заридала од щастя: “Отець…”

Лист обговорено на зборах громадян міст і сіл Радянської України, і підписали його 9.316.973 чоловіки [1, 1-2].

Спільність теми, ідеї, образів, навіть мовно-виражальних засобів очевидна. Різниця тільки у двох словах: Сталін – Гітлер. Обидва у поезіях названі “батьками” народу; обом Україна дякує за своє звільнення і щастя народу; обом співає “пісню визволення”. Ідея обох віршів єдина – уславлення свого визволителя, а ось ідеологія абсолютно протилежна. Що могло об'єднати авторів з такими різними поглядами? Страх? Наївність? Фанатизм? Скоріш за все – усі почуття разом. Але головне – спільна ідея і надія: визволення та незалежність України.

Отже, можемо зробити висновок, визначивши певні характерні риси літератури Сумщини періоду німецької окупації, зумовлені історичним часом. Так, основною темою творів того часу є звільнення Батьківщини та створення сильної, незалежної, могутньої, щасливої держави. Крім того, у літературі досліджуваного періоду представлений увесь жанровий спектр: пейзажна та інтимна лірика, філософські та сатиричні поезії, психологічні новели, оповідання, нариси, фейлетони, спогади тощо. Широкою є й образна палітра творів: образ України, матері, війни, визволителя, Тараса Шевченка, долі, природи тощо. Вони мають специфічне забарвлення, зумовлене часовим простором.

Цікавим є зіставлення літератури Сумщини 1941-1943 років та 1943-1945 років. Порівнюючи твори, написані в період німецької окупації і під час радянського “визволення”, неважко помітити, що в них дуже схоже звучить надія на довгождану волю, наївне сподівання на те, що нова влада (чи то радянська, чи то німецька) “подарує” незалежність українському народу і дозволить відродити на руїнах власну державу.

Такий провідний мотив літератури Сумщини періоду окупації. Та, на жаль, залишився він лише у творах письменників, чиї імена зникли разом з подібними ідеями у післявоєнний час і донині. Тож чи не пора глибше поглянути на літературу даного періоду, переступити через “про радянське” та “профашистське” їх спрямування, звільнитися від давно зітлілих штампів та побачити саме проукраїнську ідею? “Тіні наших незабутих, незабутніх українських предків мають знайти спокій, навіки оселившись у пам'яті народу” (Іван Драч) [9, 191].

Инф.history.sumynews.com