Христина Шпинюк

С. Великий Рожен

Косівський р-н

Івано-Франківська обл.

85252

Україна

Доброго здоров’я, Христинко!

Пройшло чимало часу, відколи ми бачилися. Літо, Карпати… Я розповідала про захоплення музикою, ти читала свої вірші.

Хочу продовжити нашу розмову про те, як музика впливає на життя людини. Ти знаєш, що моє особисте життя тісно пов’язане з музикою. У моєї музики два крила – скрипка і пісня. Не уявляю життя без скрипки, шкільного камерного оркестру, як і без етнічного ансамблю «Діти коляди». Восени сталася ще одна важлива подія. Я грала головну роль у дитячому мюзиклі «Game X… або подорож у музичному просторі». Ставили його на сцені Київського муніципального академічного театру опери та балету для дітей та юнацтва. Тому до моїх захоплень додався музичний театр. Чим я буду займатися у майбутньому не знаю, але впевнена – моє життя буде пов’язане з музикою.

Тому для мене, як і для багатьох інших людей, музика є справою життя.

Недавно я з батьками ходила на ювілейний концерт Тараса Петриненка. Мені подобається творчість цього українського Майстра пісні, але не можу сказати, що була в захоплені від пропозиції піти на його концерт. От якби це були «Океан Ельзи», «System of a down» чи «Ramshtain»… Ти мене розумієш! Але з поваги до мами, Петриненко її улюблений пісняр ще зі студентських років, не могла відмовитися. І не шкодую. Це було неповторно! Багато пісень, написаних ще задовго до мого народження, актуальні і сьогодні. Дивовижна Петриненкова музика западає глибоко в серце. Інколи не могла стримати сліз. Як багато хто в залі. Я й досі під враженням від того чудового вечора.

Музика має дивовижний вплив на життя людини.

Нас музика супроводжує з народження. Найперше, що згадую в житті – мамині колискові. Потім українські пісні. Мама мені співала завжди. Мабуть, тому, як кажуть батьки, я спершу почала співати, а потім говорити. Українська сімейна культура тісно пов’язана з піснею. Все життя українця супроводжує пісня. Суджу по своїй сім’ї. Ми з мамою співаємо по неділях, коли ліпимо вареники; співаємо як готуємо Святвечірній стіл і Різдвяні страви; колядуємо всією сім’єю на Різдво, щедруємо на Новий рік, Святого Василія, Водохреща; співаємо на свята і коли до нас приходять гості; співаємо до хрипоти, коли їдемо в машині у відпустку… Врешті, ти й сама це прекрасно знаєш, бо живеш у краю, де минувшина, зі своїми пісенними традиціями, і сучасність переплелися.

Музику ми слухаємо щодня. Ти, мабуть, і сама їздиш у громадському транспорті чи ходиш вулицями міста, де вчишся, у навушниках. Я навіть уроки не можу вчити, коли під боком не грає драйвова музика «Green day» чи «Linkіng Park».

Таку важливу подію як весілля теж неможливо уявити без музики. Не має значення це вальс Мендельсона, чи народні пісні.

Та в останню дорогу нас проводжають із музикою. Або з протяжними народними голосіннями, що є напівпіснями, напівплачем.

Музика є постійним супутником людини. Вона має магічний вплив на життя українця.

Пригадуєш, я розповідала, як у Страсну П’ятницю, напередодні Великодня, скорбну Хресну Дорогу в нашій церкві Святого Василія доповнювала гра дівчат скрипалів із Київської середньої спеціалізованої музичної школи-інтернату імені М. Лисенка. Вони, межи розповідями священика  про страждання і муки Ісуса Христа дорогою на Голгофу і на хресті, грали твори Баха, Вівальді, Гендля, Бетховена. Це допомогло багатьом прихожанам храму, перш за все дітям, глибше зрозуміти трагізм і велич того, що відбулося понад дві тисячі років тому.

Природно, що церковний хор у православних християн, велична музика в католицьких костелах допомагає людям піднятися над буденністю.

Музика часто ставала і стає посередником у розмові людини з Богом, допомагає знайти дорогу до храму тим, хто заблудився.

Події останніх місяців у нашій країні нікого не залишили байдужим. Знаю, ти теж слідкуєш за подіями у столиці. Людям було б важче вистояти, якби зі сцени не звучала музика. Вона піднімала настрій, надавала снаги, вселяла віру в перемогу…

Дітей не пускають на Майдан, тим більше на вулицю Грушевського. Але ти мене знаєш. Замість хору в музичній школі чкурнула з другом у заборонену зону. Ми зуміли пробратися на Європейську площу з боку Володимирської гірки. Вечоріло. Не хвилюйся, там ніхто не стріляв, було чергове перемир’я. Побачене мене вразило. Це тобі не Інтернет! Люди в касках, масках, мішки і раптом… музика! Крізь дим і заграви вогнищ, на чорно-оранжевому тлі над барикадами виднівся силует музиканта. Звучала мелодія «Пісня про рушник» Платона Майбороди. Не заклик до бою, не козацький марш, а лірична, зворушлива пісня. Здавалося, все навколо завмерло: земля, небо, Маріїнський парк, стадіон, пам’ятник Чорноволу… Українці по обидва боки барикад слухали свою улюблену, культову музику. Молодий хлопець у касці, з обвітреним на морозі обличчям, грав на кларнеті. Було так дивно бачити, як він задерев’янілими від холоду пальцями перебирає кнопки. Позад нього барикади, розібрана бруківка, тліючі шини, буферна зона, за якою його однолітки, у формі внутрішніх військ закрилися щитами… А він грає «Яворину», «Два кольори», «Пісню про Київ»…

Це було так зворушливо, що я заплакала.

Музика невіддільна від життя людини. Власне, життя – це і є музика.

З найкращими побажаннями

Наталія Івасюк